Інформаційний кіоск "Партократ": Маніфест двопартійності

Українська історія знає жахливе слово: руїна. Воно раз у раз, а тепер все частіше виринає з пам'яті, коли думаєш про нашу країну, її сьогодення і майбутнє. Ні в кого нема жодних сумнівів, що наша глибока суспільна криза корениться у галузі політичній. І навіть конкретніше: у діяльності чи бездіяльності наших партій. Їх називають недолугими, але це невірно. Навпаки, вони дуже вправні і корисні, тільки не для народу, а для своїх хазяїв. То чи є в нас майбутнє? Чи можемо ми збудувати нормальну партійну систему, яка б працювала не на окремих заможних громадян, а саме на країну, її народ?

1. Нормальна партія

Якщо спитати будь-яку освічену людину про те, для чого існують партії, то вона відповість: для управління розвитком суспільства, для напрацювання бачення майбутнього свого народу і втілення у життя відповідної програми. Відтак партії, що існують в нас, ніхто не вважає нормальними чи справжніми, бо вони основну функцію партії абсолютно не виконують. Вони у жодному разі не дбають про майбутнє країни, переймаючись тільки примітивним, але повсякчасним і повсемісним збагаченням своїх власників. Хоча про людське око в них є всі ознаки нормальної партії: і передвиборчі програми, і з'їзди, і статечні лідери.

Втім, нормальна партія завжди має два суттєвих елементи, яких нема у жодної української: науковий центр і розгалужену територіальну організацію.

Науковий центр досліджує стан суспільства і готує цілісну програму його поступу, розвитку з усіх важливих напрямків. Програму як систему окремих конкретних проектів, призначених для реалізації у всіх без виключення галузях суспільного життя: у економіці, у освіті й науці, у соціальній сфері.

Територіальна організація, що є у кожному місті, у кожному районі, у кожній громаді знайомиться з програмою, підготовленою науковцями саме для обговорення в цілій партії. Організація формулює певні зауваження з питань, добре відомих саме цим її членам, що працюють саме в цій конкретній галузі і добре знають реальний стан справ. Потім науковці розглядають зауваження, доводячи текст програми до нового рівня, досконалого, реалістичного. А після затвердження на з'їзді програма виконується територіальними організаціями на всій території країни. Там, де є більшість у органах влади - відповідними рішеннями тих органів, а перебуваючи у меншості – засобами цивілізованої опозиції.

Для того, аби утримувати науковий центр, може вистачити іноземних грантів чи грошей олігарха. Але для того, аби програма була не просто добіркою рекламних гасел, а дійсно зваженою програмою розвитку суспільства, вона повинна ґрунтуватись на певній ідеології.

Для того, щоб утворити територіальні партійні організації згідно з вимогами закону, багато коштів не треба. Але для того, щоб залучити людей до своїх організації по всій країні, партія повинна мати переконливу ідеологію. Бо для того, щоб дійсно об'єднати велику кількість людей, потрібні не гроші, а ідеї. А таких відомо усього дві: християнська демократія і соціалізм. Масовість і ідеологічність – два боки однієї медалі, що її називають нормальна партія.

Нормальна партія має цілісну і розгалужену програму, надійні постійні кадри: менеджерів, активістів і членів партії, симпатиків, а також виборців, що її підтримують виходячи саме з ідеологічних міркувань. Вона бере участь у всіх виборах і починає свої кампанію зі звіту про стан виконання своєї програми на всіх рівнях від столиці до села. Вона не зникає щоразу, як підтримка виборця зменшується, і не з'являється під прапорами нових кольорів. Вона не розповідає про злочини політичних конкурентів, вона веде діалог з виборцем про власну роботу, власні пропозиції і подає власну аргументацію.

2. Нормальна партійна система

Нема жодних секретів в тому, що нормальна партійна система складається з двох нормальних партій. Більше двох не треба. Менше бути не може.

В Європі двопартійна система базується на двох згаданих ідеологіях – християнській демократії і соціалізмі, хоча в кожній країні безумовно присутні суттєві відмінності як в самих партіях, так і в їх парламентській взаємодії. В Америці соціалізм не мав впливу на суспільство і двопартійність в цій частині сформувалась на іншій базі - ліберальній. В країнах третього світу можна знайти різні приклади більш або менш ефективних партійних систем, але поширеність і ефективність саме двопартійної системи беззаперечна.

То чому такі прості і зрозумілі речі ми не можемо запровадити в своє життя?

3. Кольорові партії

Українські партії не є нормальними. Ані масовими, ані ідеологічними. Адже популізм, що вони використовують для обману виборця, не є політичної ідеологією. Згідно з теорією партійного будівництва ці партії є кадровими, але українці розрізняють їх за кольором: помаранчеві або сині. Хоч назви тих партій і змінюються до кожних чергових виборів, та колір як основна ознака відмінності залишається. А наявність в нашому політичному спектрі всього двох кольорів багато про що каже. Може про зародки двопартійності?

А як казати про партійну систему, то вона з повним правом може бути названа "кучмівською", бо хоча кожен з президентів додавав свого, але фундамент заклав саме Леонід Макарович.

4. Націоналізм і лібералізм

Незалежна Україна повстала зусиллями націоналістів, об'єднаних у Русі. Тоді Рух мав всенародну підтримку. Бо питання було простим: чи бути Україні незалежною? І відповідь націоналістів була підтримана усім народом. Надалі впорядкування життя вже в незалежній країні поставило питання набагато більш складні. Відповіді на які християнська демократія і соціалізм мають, а націоналізм ні. Націоналізм орієнтований на пошук ворогів незалежності та їх знищення. Це обмежена, тимчасова ідеологія початкового етапу становлення держави. У жодній країні світу націоналісти нічого не збудували після того, як незалежна держава стала реальністю (може в Індії, але то вже надто далеко від наших умов). Навіть нормальну партію на базі саме цієї обмеженої ідеології створити неможливо.

Лібералізм як система цінностей є постійно згадуваним як у християнській демократії, так і у сучасному соціалізмі. Ці політичні ідеології в своїй практиці засвоїли і всотали ідею свободи, на базі якої раніше існували самостійні політичні сили, що називали себе лібералами. Широко користуються ліберальними гаслами і кольорові партії. Втім, самостійного політичного руху, а тим більше нормальної партії українські ліберали не утворили.

Українські націоналісти і українські ліберали з точки зору партійного будівництва є безплідними. Існує безліч кольорових партій чи громадських організацій, що називають себе націоналістичними або ліберальними, втім то свідома чи несвідома підтримка кольорових партій як монополістів політичного простору. Не маючи жодної партійної перспективи, ці течії громадського руху працюють на збереження панування кольорових партій.

Громадяни, що поділяють саме ці політичні світогляди, мають обирати: або залишитись поза політичним процесом і споглядати за розвитком кризи, або підтримати одну з двох нормальних партій. Особистий вибір не видається надто складним: віра в Христа адресує до християнської демократії, атеїзм – до соціалізму.

5. Патріоти

Націоналісти – щирі чи ті, що видають себе за націоналістів, а фактично є на службі кольорових партій – не надто полюбляють це самовизначення. Їм більше до вподоби називати себе патріотами. Втім, не можна погодитись з монополією на патріотизм тільки однієї політичної ідеології. Соціалісти і християнські демократи так само можуть бути патріотами, а їх конструктивна партійна робота, спрямована на побудову сучасної держави, є найкращими ліками проти кризи.

Громадян, що взагалі не поділяють жодної політичної ідеології, теж не можна звинуватити в відсутності патріотизму тільки на цій підставі. Але той, хто виходячи з відповідного рівня освіти чи життєвого досвіду розуміє вагу політичної культури для виходу з кризи, має визначитись з власним політичним світоглядом і підтримати одну з двох нормальних партій. Це його патріотичний обов'язок, моральний вибір: споглядати і очікувати чи будувати політичну систему сталого розвитку.

Підкреслимо, йдеться не про вступ до тих чи інших конкретних партій, що проголошують ті чи інші гасла. Йдеться про особисте визначення, особисту політичну позицію, особистий вклад в будівництво нормальної партійної системи як передумови виходу з кризи.

6. Бізнес

Олігархами зазвичай називають дуже заможних громадян, що мають змогу утримувати цілі кольорові партії власним коштом. Втім, насправді такі партійні власники не роблять це самотужки. Вони у відповідності до звичної їм практики акціонерних товариств залучають до фінансування своїх партій дрібніших і навіть зовсім дрібних підприємців. Залишаючи, звісно, контроль за собою і одержуючи головний зиск від діяльності партії у парламенті. Але кожен бізнесмен, що вносить до кольорової партійної каси гроші на підтримку її діяльності, здебільшого рекламної, розраховує на певний зиск і саме зиск. Він розглядає вкладення грошей як інвестицію, бо є бізнесменом.

Бізнесмени мають визнати, що кольорові партії ведуть країну до загибелі. Стабільність чи сталий розвиток може дати країні тільки нормальна партійна система. Для її утворення потрібні не гроші, потрібні політично свідомі громадяни, бізнесмени в тому числі. Вони мають чинити в політичній сфері як патріоти, а не як бізнесмени. Розділення бізнесу і влади може відбуватись не тільки як законодавча кампанія з боку держави, а також і як осмислений рух з боку бізнесу.

6. Освічені

Політологи, журналісти й активісти громадських організацій, що обслуговують поточний стан політичної системи, жодного інтересу в її зміні не бачать. Тому чекати від них ідей і вчинків щодо зламу панування кольорових партій абсолютно марно. Потрібні зміни можуть побачити, осмислити і реалізувати тільки люди, що по-перше, живуть і працюють поза кольоровою політичною системою, а по-друге, мають освіту задля того, щоб зрозуміти до кінця поточний стан політичної сфери і перспективи розвитку подій. Так, це вимагає певного часу і певних інтелектуальних зусиль, а тому знов повертає до питання про особистість, її вибір, її активність у політичному просторі, а зрештою і патріотизм.

Отже: руїна чи сталий розвиток? Це залежить не від Москви чи Брюсселю, це залежить від кожного з нас, освічені. Від нашої участі в політичному процесі, участі кваліфікованій і цілеспрямованої: будуймо замість кучмівської нормальну двопартійну систему, будуймо Україну.

Додатки

1. Програма Християнсько-демократичної партії ФРН. https://drive.google.com/open?id=0BxXYRfo_CqawZWFoajNHNVpGMzA

2. Принципи соціалістичного інтернаціоналу.

http://sd-inform.org/nasha-ideologija/programnye-dokumenty-i-deklaraci/deklaraci-i-manifesty/frankfurtskaja-deklaracija-socinterna-1951-g.html

3. Стаття у Foreign Policy

4. В нас немає справжніх ідеологічних партій, які засновані на ідеології демократії. І оскільки нема цих партій, до цього не спонукає законодавство. В нас фактично це феодальні інкубатори водійського типу: є лідер, а далі він вибудовує вертикаль, непрозоро бере людей, помиляється в них, потім може вибачитися, може не вибачитися. І це призводить до того, ще декількасот партій і стільки само кандидатів, які ідуть у президенти. Це дуже погано. Але нічого не вдієш, треба міняти в тому числі політичну систему, щоб у країні було дві системоутворюючі демократією партії. Одна консервативна, а друга ліберальна, … а інші навколо них кучкуються і створюють коаліції. Ігор Смешко.

5. Процес політичної ідентифікації