Читаємо Левка Лук'яненка

Читаємо по різних форумах: з соціалістами і республіканцями, в теоретичному форумі і партклубі, навіть там, де еволюціонує свідомість. Може вийде розмова. То буде найкращий спомин про ветерана і найкращий для нього знак поваги.

Ні, погоджуватись з усім, що він написав, не треба, але в кого ж маємо навчатись, де шукати відповідей на запитання, що залишаються? В національних лідерів, до яких пан Левко належав безумовно і беззастережно. І то має робити кожен, виходячи із своєї підготовки і свого бачення ситуації. Зрозуміло, науковець і побачить більше і скаже краще. Але кожен громадянин, хто цікавиться політикою, має читати, думати, сперечатись - це, між іншим, один з наказів нам від пана Левка.

Левко Лук'яненко - націоналіст демократичного крила. Тому більша частина книжки присвячена Орді, тисячолітньому українству і роздумам про державницьку (не державну, звісно) ідеологію. Це не обговорюємо, кожен має право або вірити в це, або просто не зважати - ну як це заведено щодо релігійних питань. Втім, дещо привернуло увагу як певна несподіванка. Я просто зацитую.

1. Сторінка 25

В Україні живе багато таких московитів, які органічно не сприймають ідею
незалежности України. Вони радіють кожному українському провалу і намагаються робити все на зло. Їхнє практичне гасло: що гірше для України, то краще для них. Для них СРСР — не імперія зла, а «Великая Родина», і хоч вони жи вуть в Україні, проте почувають себе громадянами Росії. Вони в Україні — носії ідеї Великої імперської Росії. Це та п’ята колона московського імперіялізму, яка за найменшої нагоди встромить багнет у спину Української держави, аби знову відновити над Україною владу Москви. Ніякі слова дружби та заклики до спра ведливости не виправлять їх. На них не діють слова, бо вони зомбовані ідеєю московської імперської зверхности, на них діє тільки сила. І ради іншої з ними немає, окрім як бути сильними і тримати над ними моцний кулак — тоді вони будуть покірні. А ще краще було б виселити їх з України в порядку міждержавного обміну.

2. Сторінка 7

Великий учитель Лев Силенко у праці «Мага Віра» пише: «Боротьба між рідною і чужою духовністю в Україні (Руси) почалася в 988 р., і вона продовжується й сьогодні. Я кажу: українську національну свідомість, звичаєвість, обрядовість треба відмежувати від греко-латинського християнізму і москвинського ленінізму. І чим скоріше це благородне відмежування народ здійснить, тим скоріше він стане повноцінним народом, пошанованим передовими народами планети Земля» [25].

3. Сторінка 66

Суперечність Біблії та неможливість узгодити брудні історії з Господнею волею штовхнуло силу-силенну молодих людей шукати Господню істину вже за межами Біблії. Відтак з бігом часу утворилися в Україні сотні різних релігійних сект. З пошуків джерел для задоволення людської потреби в спілкуванні з вищою Господнею силою також виникло вчення Рідної Української Національної віри (РУНВіра), що звертає увагу українців на стародавні вірування наших пращурів, на духовні джерела нашої рідної матінки землі.

Новітні дослідження істориків відкривають нам величезні досягнення українського роду в розвитку людської цивілізації і сотні разів підтверджують надзвичайно великий інтелектуальний потенціял української нації. Якщо так, то чого нам шукати релігійні вчення за морем? Чого не добути з глибин забуття досягнення духу наших дідів-прадідів і зробити їх джерелом задоволення духовних релігійних потреб наших сучасників?!

У юдейській Біблії написано: не поклоняйся чужим Богам! Це добре сказано: християнський Бог для нас чужий, того повертаймося до Рідної Української Національної віри! Вона вчить нас любити один одного, шанувати могили дідів прадідів і звертає наш зір на рідний край, а не кличе молитися чужим Богам і звертати свій погляд в заморську чужину.

4. Сторінка 36

Українська ідея — це осмислене українство. А тому коли українка, білячи хату, робить це того, що так робила її мати, баба, прабаба, то вона утверджує українство (етнос) способом продовження звичаю. Коли вона білить хату, щоб білими стінами сказати всякому перехожому, що в цій хаті живуть українці, то вона утверджує українську ідею. Отже, побілена хата як факт може бути виразником української ідеї, може ним не бути — залежно від розуміння цього факту самою українкою; він може бути носієм української ідеї, може ним не бути — залежно від розуміння його сторонніми людьми. Звідси ясно: поняття українства ширше від поняття української ідеї. Українство складається і з політичної, і з економічної діяльности, і з духовних витворів, і з побутових традицій, наприклад садити коло хати вишні, квіти, любити борщ і сало, оздоблювати хату рушниками і т. ін.

Ідея українська — вужче поняття. Воно охоплює всі сторони матеріяльного і духовного життя, але тільки тою мірою, в якій вони в протиставлення неукраїнському проявляються як свідоме утвердження українства. Таким чином, національна ідея — це свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутности.

5. Коментар

5.1 Про виселення російськомовних

Відомий в теорії націоналізму момент. Називається "етнічна чистка". Ну і нам це чути не вперше. Тільки раніше я вважав тут генератором такого підходу пані Фаріон, тепер, бачу, помилявсь.

5.2 Про РУН-віру

Я коли прочитав про великого вчителя, то аж засміявсь. Ну їй-богу не чекав такого. А вже далі по тексту побачив, що це серйозно. Ну, просто не знаю, що сказати. Краще промовчати?

5.3 Національна ідея

Мені здається, що рух до Європи як національна ідея зрозумілий кожному. Є переконливі наукові розвідки з цього питання. Є розуміння, що проблема не в тому, куди йти, а в тому, як це робити, що саме. Ні, пан Левко тут адресується тільки до етносу. Як ми побачили раніше, російськомовні його не цікавлять. Шкода.

6. Переднє слово

Ні, помилки нема. Йдеться саме про переднє слово до книжки, що написано доктором політичних наук Миколою Головатим.

Зацитуємо для початку:

А. ...народ не може жити і розвиватися саме без власної ідеології. Це те, про що писали свого часу В. Липинський, М. Міхновський, Д. Донцов, десятки великих і непересічних Українців — по духу, крові і навіть тих, хто за народження не був українцем, але опікувався долею великого й унікального народу. Це саме те, про що пише нині Левко Лук’яненко, глибоко усвідомлюючи, що увесь трагізм нашої минувшини та, на жаль, і буття — у відсутності чітко означеної ідеології національного державотворення. Це доказ того, що і нині нам будь-що заважають сформувати, зростити потрібну національну ідеологію, а головне — зреалізувати її, виховати на її основі нову, національно зорієнтовану еліту. Заважають не лише запопадливі антиукраїністи зовні, в інших краях, а й у власній домівці.

Б. Якщо свого часу Дмитро Донцов наполягав на провідній ролі саме інтелігенції у державотворенні, то Левко Лук’яненко не просто нагадує про це, а пояснює, чому і нині така еліта формується вкрай повільно, суперечливо, чому нова українська еліта власне неспроможна сповна зреалізуватися на догоду корінним національним інтересам. Чому, врешті, така еліта знову ж таки роз’єднана, розшматована.

В. Це ще більше підсилює тезу, що зовнішні загрози і гальма на шляху до національно зорієнтованої державності куди менш загрозливі для долі України, ніж внутрішні, особливо ті, що чиняться людьми нашої власної національної крові, коріння, але — чужого духу.

Г. Йдеться про джерельну чистоту духовності української нації, єдність народу, не удавану, декларовану, а внутрішню — духовну, без показних ударів у груди і промовистого «Я — українець!»

Д. Левко Григорович навіть не на науковому, не на аналітичному, а на громадянсько-чуттєвому, генетичному рівні розглядає такі сутнісно об’єднавчі, що консолідують народ, сентенції, як мова, традиції, культура, символи.

І тепер про враження.

Як співставити життєвий шлях пана Миколи і його тези щодо народної (державної? етнічної?) ідеології, джерельну духовність, фактори національного єднання, то чудово видно, чому ми все ще ніяк не можемо з такими докторами політичних наук виборсатись з націоналізму до нормальної двопартійної системи. 

І це стосується як книжки, того шляху, що пройшов Левко Лук'яненко, так і того, який ще треба пройти нам.